Камені з неба

Бачу як би 2 світу, розділені залізними воротами і залізним високим парканом. У ці залізні ворота весь час стукали і грюкали. Щоб цього не робили, на деякій відстані від воріт поставили паркан дерев’яний. Але збоку залишили прохід із хвірткою. Цим переходом можна було пройти на той бік. І я зібралася це зробити, тому що у мене на тому боці, за залізною брамою жили якісь знайомі. Але за мною уплуталася дівчина, чи то журналістка, чи то блогер.. Я не хотіла, щоб вона зі мною йшла, але вона була наполеглива, довелося погодитися. І ось я відкриваю цю хвіртку, красиво увиту зеленню і рожевими квітами, і ми заходимо в цей прохід, що веде в інший світ. Праворуч від нас висока гора, але не кам’яна, а ніби з землі – на ній якісь рослини, а ліворуч дерев’яний паркан, який не закінчується за брамою, а продовжується далі. В цій горі видніються нори та гроти, а за парканом велика територія із травою, деревами. Все дуже яскраво. Весна. Мене зацікавила велика дірка у горі, я зазирнула туди, а там величезне гарне й чисте блакитне озеро в обрамленні білого круглого каменю. Дуже гарно виглядало. Біла велика галька була не тільки внизу, а й на своді цього грота. І тут я почула, як моя супутниця мене кличе. Озирнулася, а вона мені показує в далечінь за парканом на небо. Вона була дуже стривожена. Я визирнула, а там, на основній території небо у величезній чорній хмарі, з її центру на землю ллє дощ із бруду і падають каміння величезні та менші. З того ж боку мчить вода з брудом і піднімається величезна хвиля. І все це рухається дуже швидко у напрямку воріт, які відокремлюють цю територію від тієї, де ми живемо. Ми побігли в страху. Коли добігали до хвіртки, побачили, що на нашій стороні у великій річці піднімається висока хвиля. Але ж чиста. Блакитна. Ми дуже злякалися, що ця буря йде до нас і продовжували тікати. І коли вже відбігли досить далеко, я побачила, як дме вітер. Сильний. Назустріч бурі з того боку. І він усе посилювався, а я закричала, що – ось, дивись, яке протистояння, зустрічний вітер не дасть тій бурі дійти до нас. Ще звернула увагу, що вдалині на нашій території в одному місці, де піднімалися якісь труби з червоними або жовтими смугами (не пам’ятаю вже), сяють потужні блискавки. Ми дочекалися, коли все стихне і пішли назад. Коли йшли переходом, за парканом на їхній основній території все було похмуро і брудно. Але нас цікавили ті, до кого ми спочатку прямували. Чи живі вони? Дорогою я зазирнула в той гарний грот. Озера вже не було, гарна стеля обвалилася і все було засипано білим круглим каменем.Я побачила жінку, яка в одному місці відкидала це каміння убік. Виявилося, що під завалом була нора, ніби їх із чоловіком хата. Чоловік був усередині, коли все сталося.Ми побачили, що він живий і вибирається з-під каміння. Ми продовжили шлях. Гора закруглялася і паркан закінчився, вийшов ніби глухий кут. Наприкінці цього проходу жили мої знайомі. Згори з невеликого балкончика виглянула чорнява жінка, я в неї запитала про своїх знайомих. Вона сказала, що всі в нормі, їх лише трошки підтопило. Тут моя супутниця знов закричала. Я визирнула через паркан і побачила величезну хвилю, яка з неймовірною швидкістю рухалася у бік воріт. Тікати було вже безглуздо.І ми притулилися до цієї земляної гори, намагаючись хоч якось убезпечити себе. Я звернула увагу, що моя супутниця дуже сильно боїться, її прямо трясло і вона кричала. Тоді я затягла її між собою та горою і закрила її від потоку брудної води, що мчав. І що дивно — цей вируючий високий потік пронісся повз нас навіть не оббризкавши! Я спостерігала, як він мчить уздовж дерев’яного паркану, піднявшись майже до самого його краю і жодна крапля води не протікала через його отвори. Це було неймовірно.